• 25 Кві, 2025
• Дорошенко Олександр
• Коментарі Вимкнено до Олесь Гончар: Життя та спадщина видатного українського письменника

Олесь Гончар: Життя та спадщина видатного українського письменника

3 квітня 1918 року в селі Ломівка, неподалік сучасного Дніпра, на світ з’явився Олесь Гончар – Герой України, перший лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка, Голова Спілки письменників України та академік Національної академії наук України. Його літературні твори стали відомими далеко за межами України, були перекладені більш ніж на 40 мов світу та неодноразово перевидавалися, завоювавши місце в українській літературі в статусі наймолодшого класика.

Батько Олеся, Терентій Сидорович, працював в колгоспі, а мати, Тетяна Гаврилівна, була зайнята на заводі металевих виробів. Під час народження хлопчика його охрестили як Олександр Біличенко. У 1921 році, після смерті матері, Олесь потрапив під опіку дядька Якова Гончара. Його дитинство минуло у селі Суха на Полтавщині у сім’ї дідуся та бабусі. До навчання в школі його записали під прізвищем Гончар, що стало поштовхом до його писанин, які він підписував ім’ям Олесь за порадою вчителя.

У 1933 році Олесь Гончар завершив семирічну школу в Бреусівці Козельщинського району та почав працювати кореспондентом у районній газеті “Розгорнутим фронтом”. У 1934 році він вступив до Харківського технікуму журналістики ім. М. Островського, а після закінчення у 1937 році недовго працював у Мануйлівці, потім повернувся до Харкова, де співпрацював з обласною молодіжною газетою “Ленінська зміна”.

Починаючи з 1937 року, Олесь активно публікував свої перші твори, які здебільшого з’являлися у газетах “Піонерія” та “Комсомолець України”. У 1938 році він став студентом філологічного факультету Харківського університету. На першому курсі написав оповідання “Черешні цвітуть”, яке було опубліковане в “Радянській літературі”, а за оповідання “Орля” отримав свою першу нагороду в 1941 році.

У 1941 році Олесь Гончар добровільно пішов на фронт і брав участь у боях під Києвом, поблизу Білої Церкви. Він був поранений і у 1942 році потрапив до німецького полону в харківському концтаборі на Холодній Горі, звідки був звільнений у 1943 році. Після цього він отримав пропозицію працювати в редакції дивізійної газети, але обрав повернення на передову. За свою мужність був нагороджений орденами “Слави” та “Червоної зірки”, а також медалями “За відвагу” та “За оборону Києва”.

Після війни Олесь розпочав свою письменницьку кар’єру, пов’язану з війною, про яку він писав у своїх творах. У книзі “Прапороносці” Олесь змалював історію свого полку, а також героїчну діяльність підпільників Полтави. Згодом він переїхав до Київ, де почав навчатися в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.

Перша частина його трилогії “Прапороносці” “Альпи” була опублікована у 1946 році, а завершальна книга “Злата Прага” вийшла у 1948 році. Зміст роману охоплює події, що відбувалися у 1944-1945 роках, на шляху офіцерів і солдатів-українців через Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію.

Між 1949 і 1960 роками вийшло кілька творів Олеся Гончара, що висвітлювали воєнну тематику: “Земля гуде”, “Партизанська іскра” та “Людина і зброя”. У цей період Олесь також працював над сучасними та історичними темами, видавши збірки та романи. Особливо слід зазначити роман “Собор”, який у 1968 році був вилучений з літературного процесу.

Упродовж своїх років Олесь Гончар залишався активним громадянином і патріотом України. Він був серед студентів на Майдані у жовтні 1990 року та оголосив результати референдуму про незалежність України, який відбувся 1 грудня 1991 року.

Дивізія, на яку покладався Олесь Гончар під час війни, – це славнозвісна 72-га окрема бригада. Його твори перекладалися 67-ма мовами світу та виходили в 76 країнах. У 1992-93 роках біографічний центр у Кембриджі визнав його “Всесвітнім інтелектуалом”. Олесь також ініціював відбудову Михайлівського Золотоверхого монастиря, та на його честь було відкрито меморіальну дошку 17 травня 2011 року.